Скільки дитина вимагає витрат в перший рік життя

Чому любов до дітей стали обчислювати в грошах, розмірковує наш колумніст і молода мама Олена Безменова.

Текст: Олена Безменова · 21 червня 2018

Маруся Андріївна – дівчинка вже майже доросла, днями наш педіатр дозволила починати підгодовувати. Я, зізнатися, про прикорм ні в зуб ногою, на порадощах накупила купу баночок з монопюрешкамі, дивилася за віком, на виробників не скупилася. Із запасників мого дитинства була витягнута мила срібна ложечка, подарунок хресної. 35 років пролежала, а як новенька. Я – мати-неофіт, тому вирішила прочитати інструкцію баночці, як годувати-розмішувати-гріти-зберігати. І … дізналася, що ложкою з металу, нехай вона хоч із золота, в банку лазити заборонено. тільки пластик!

Пластикові ложки в будинку виявилися лише одноразові, з минулих походів на шашлики завалялися. Однак краю у цих ложок зовсім не підходять для дитячого ротика, того й гляди поріжуть.

«Маруся, ми сьогодні металевої поїмо і нікому не скажемо, а завтра я тобі правильну ложку куплю», – вступила я в таємну змову з донькою. Та тільки змовницьки підморгнула, мовляв, цей секрет буду зберігати вічно.

На наступний день в магазині дитячих товарів я вже прискіпливо розглядала різні види ложок. Спочатку вирішила купити п’ять штук за двісті. Цілком симпатичні, ціна прийнятна.

– Дівчина, не беріть їх, – зупинив мене від покупки чийсь молодий тато. – Беріть силіконові, якщо свою дитину любите.

Звичайно, люблю, що за питання! П’ять за двісті я тут же повернула на полицю і пішла шукати силіконові. Чоловік навіть порекомендував марку, якої він задоволений. Шукана ложка коли ховалася, заклично виблискувала упаковкою. Цінник на неї я не знайшла, але хіба ж це важливо, не мільйон же варто. На касі з’ясувалося, що шматок силікону простенького дизайну обійдеться батьківського бюджету в п’ятсот рублів. На хвилиночку, це під тисячу пластикових одноразових побратимів для дорослих. Це дванадцять товаришок-невдах, які колись не сподобалися одному окремо взятому чиїмось татові. Але відступати було нікуди, касир дивилася на мене так, ніби я зараз намагаюся заощадити на життя власної дитини.

Але не тільки касир зневажала мене за ощадливість. У вихідний наш тато залишився вдома з Марусею, а я відправилася на шопінг. Заодно прикупила дитячий стільчик для намагається сісти донечки.

– Чому ти зі мною не попопорадилася? – невдоволення чоловіка не було меж. – Навіщо ти купила цей дешевий стілець, хіба твоя дитина не гідний нормального стільця?

Здавалося, зараз мені Андрій ще сумочку пригадає, яку я придбала днями за непристойно високу суму. Мовляв, на собі не економиш, а маля садити збираєшся у всяку погань. До речі, і не погань зовсім. По-перше, такі стільчики закуповують для себе ресторани. Якщо їх неакуратні відвідувачі не ушаталі, то для будинку вони точно вічні. По-друге, ну не сіла б я сама в пластиково-поролонового монстра за десять тисяч рублів. Він виглядає так, ніби зараз своїм життєпорадісним матрасиком затисне дитинку, немов щупальцями. А для тата цей стільчик – лакмусовий папірець любові, виходить?

Така ж історія у нас з підгузками. Для попи улюбленої доньки тато вимагає купувати лише певну марку. Спроба моя придбати підгузники трохи дешевше, дуже якісні і теж японські, закінчилися сімейними розбірками.

«Як там Маруся? Зубки ріжуться? У нас з’явилася паста спеціально для дитячих зубків, вважаю, тільки нею можна діткам зуби чистити », – воркувала моя стоматолог. Тюбик диво-пасти коштує 1200 рублів. Купувати погоджувалися далеко не всі, що призводило дантиста в обурення: мовляв, що ж це за матір, яка не хоче для дитини найкращого.