Світлана Світлична інтерв’ю, фото

ЗМІСТ СТАТТІ:

• – Тобто свої образи ви самі і створюєте?
• Я принципово не приховую віку
• – А може так статися, що неправильний костюм зіпсує вам настрій?
• – Схоже, ваше тіло не знає, скільки йому років!
• – І як ви захищаєтеся від чужої енергії?
• Довгі роки близьким було соромно за свій вчинок
• – Знаю, що останнім часом у вас були непрості відносини з сім’єю старшого сина. Однак недавно ви відпочивали ви разом!
• – Зараз, коли в родині мир і злагода, ви можете сказати, в чому помилялися?
• Мої мужики все можуть: і будинок побудувати, і стіл накрити
• – Ваш правнук Володя Івашов – молодший вступив в цьому році в кадетський корпус. Прочитайте йому військову кар’єру?
• – Є в маленькому Володі Івашова щось від старшого Володимира Івашова?
• – Вас мама відправила вчитися в Москву на актрису. Як вважаєте, сьогодні батькам потрібно направляти своїх дітей або потрібно давати їм більше самостійності?
• – А то, що діти не пішли вашими стопами, чи не шкодуєте?

Актриса сама шиє собі капелюхи, носить міні, пишається правнуком і розповідає, як пережити страшні трагедії і так приголомшливо виглядати.

Текст: Юлія Поташова · 4 жовтня 2017 ·

У вересні актриса була гостею Казанського міжнародного кінофестивалю мусульманського кіно. У чорній мереживній міні-плаття і фантастичною капелюсі вона на червоній доріжці вразила всіх. Причому не тільки зовнішнім виглядом, але і енергією, яку випромінювала.

– Я і сама себе вразила! – зізнається актриса. – Я ж капелюх доробляли тут, перед виходом на доріжку. У мене були інгредієнти: сітка, троянда. Капелюх я зібрала і зміцнила так, щоб вона не впала. Якби не мої руки, то ця конструкція на голові б не втрималася.

– Тобто свої образи ви самі і створюєте?

– Так, я одягаюся у Світлани Світличної. Працюючи в кіно і театрі, я спочатку думала, що фахівці з костюмів талановитіший мене і краще знають, що мені потрібно. Але коли зрозуміла, що вони, хоча і мають дипломи, роблять абсолютно не те, я стала висловлювати свої пропозиції та говорити про те, що хотілося б саме мені. А що стосується капелюшків, то за це спасибі мамі. Вона завжди ходила в головних уборах. А так як ми в дитинстві після війни жили в Австрії та Угорщині (там служив мій тато), мама там купувала розкішні капелюхи. Я на неї дивилася і мріяла: коли виросту, теж буду носити капелюхи.

На червоній доріжці я була в новому платтячку, яке недавно купила в Туреччині. Побачила його, подумала, що воно красиве, але дороге, коштує 300 доларів. Так і пройшла б повз. А моя невістка (ми відпочивали всією сім’єю), розумниця, каже мені: «Воно коштує не 300, а 30 доларів!» Я не повірила, думала, вона помилилася, навіть до каси підходити боялася, щоб не турбуватися. А купивши його, вже знала, що візьму плаття в Казань. Взагалі, я тепер як Люся Гурченко. Правда, вона в дорозі могла собі і піджак дошіть, а по дрібниці – з міді зробити міні, змайструвати оборки. У моєму номері в готелі немає дзеркала в підлогу, так я пристосувала дзеркало для макіяжу у ванній кімнаті і зрозуміла, де повинна бути біла троянда. А коли це зрозуміла, відразу образ склався.

Я принципово не приховую віку

– А може так статися, що неправильний костюм зіпсує вам настрій?

– Так. А коли настрій зіпсується, тоді й гадки не відповідають моменту, і я починаю думати: ось сказала не те, і люди до мене не так ставляться. А тут людина сто зі мною сфотографувалися, і у мене вистачило сил! Я в захваті від роботи команди фестивалю на чолі з Миляуша Айтугановой. Мене дуже вразив Татарстан, і його президент Рустам Мінніханов. Я мрію повернутися сюди ще не раз: і в Казань, і в інші міста республіки з творчими вечорами. Хочу побувати в Бугульмінсько театрі, де планується постановка казки дочки Олексія Баталова, Гіта-Марії Баталовой «Чудесне джерело».

Зізнаюся, навколо мене такий ажіотаж був після виходу «Діамантової руки», але це було майже 50 років тому. А зараз мені 77 років! Дві сімки. Це моє магічне число, я до нього трепетно ​​ставлюся. Але взагалі я думаю, що люди до мене тягнуться, тому що я відкрита і щира. Такий народилася і такий продовжую бути. Хоча іноді ображаюся на режисерів, які не запрошували мене тоді, коли я цього чекала. На жаль, професія наша залежить від віку. Ти Джульєтту можеш зіграти тільки коли тобі 18 чи 16, а стару Ізергіль – тільки сильно постарів.

Я не приховую вік принципово. І людям це подобається. Вони повинні знати: я не мільярдерка, у мене немає замків, але я люблю свій будинок, в якому живу зараз. І не маючи великих грошей, можу себе ось так тримати. Без всяких хірургічних справ. І я пишаюся тим, що тримаю один вага останні 150 років. Знаєте, одного разу на фотосесію мені принесли плаття, таке шикарне, але воно на мені не застібалося. Залишався тиждень до зйомки, і коли я прийшла на неї, це плаття на мені теліпалося. Так мені хотілося його надіти!

– Схоже, ваше тіло не знає, скільки йому років!

– Ох, у мене тільки ноги молоді, а якби я роздяглася … Хоча ось до Туреччини поїхала, думала: як же я там роздягнуся, там же багато наших відпочиваючих. Але знаєте, сонце і море зробили свою справу: ми там провели вісім ночей, я поверталася в Москву і думала, що моє тіло помолодшало. Адже все залежить від оточення. Від людей, які поруч. Мені важливо, щоб поруч була людина. І я, звичайно, віддаю перевагу чоловіка, а не жінку. Я взагалі люблю бути в суспільстві чоловічому, а не жіночу. Жінки все життя мені заздрили – майже все, без винятку, і я це знаю. А я не хочу більше чіпляти на себе заздрість.

– І як ви захищаєтеся від чужої енергії?

– Це як квітка в горщику. У мене в будинку є квіти, і я з ними дружу. Якщо їх не полити, вони зів’януть. Коли я поливаю квіти, то відчуваю, що вони дякують мені. І я вдячна всім, хто до мене торкається – посмішкою, відкритим поглядом, обіймами. Я відчуваю таке ставлення до себе, особливо коли потрапляю в метро. Це мій улюблений вид транспорту. Навіть якщо я в окулярах від сонця, мені кажуть: ми вас дізналися. Дуже багато енергії я отримую від людей. Зараз, в своєму віці, відчуваю себе сильною. Значить, я правильно прийняла випробування, їх витримала. Впевнена, що випробування обов’язково потрібні для того, щоб відчути своє місце на цій землі.

Коли хтось захворіє або потрапляє в складну ситуацію, зазвичай говорять: «За що?» А я б говорила: «Для чого?» Рано втративши чоловіка, знаю, що це випробування було мені необхідно для того, щоб я стала такою, якою зараз стою перед вами. Мої думки чисті і світлі. І вони відображаються на моєму обличчі. Адже кажуть, що злі люди швидко старіють. А у мене злості зовсім немає, але ось з образами я ще не розпрощалася. Іноді думаю, наприклад: чому мені не сказали, не затвердили, чи не подарували, чи не написали.

Довгі роки близьким було соромно за свій вчинок

– Знаю, що останнім часом у вас були непрості відносини з сім’єю старшого сина. Однак недавно ви відпочивали ви разом!

– Я помирилася – по справжньому – зі своїми дітьми. Як? Стала мудрою. Зрозуміла, що хлопцям самим і соромно, і складно зробити перший крок. Знаєте, коли я була маленькою, мама, ставлячи нас з братом в кут, говорила: поки не попросите вибачення, звідти не вийдете. Брат відразу просив: «Мамо, прости мене!», А я стояла, мучилася, але не могла вчинити так само. І раптом зрозуміла, що діти такі ж, як я. Впевнена, вони усвідомлювали, що повинні попросити хоча б вибачення. І я вирішила зробити перший крок. Дала зрозуміти через правнука, що вони мені рідні і близькі люди і я хочу бути хоча б з правнуком. Я зрозуміла, що треба зробити. Запрацювала гроші, а мені ж уже 77, і я прекрасно розумію, що я зникаюча натура не тільки для кіно і театру, а й для всіх. Подзвонила Оле, невістці, і попросила дані правнука Володі Івашова. Сказала: хочу відкрити йому рахунок до повноліття, а зараз йому 12 років. І поклала туди 250 тисяч. Поки я жива і можу заробляти якісь грошенята, нехай 30 тисяч, нехай 50, я буду доповідати. І рідні зрозуміли, що вони мені потрібні всі, не тільки правнук. І ми поїхали відпочивати разом. І внучка Маша, і Оля просто носили мене на руках.

Всі ці роки їм було соромно за те, що вони так вчинили. Я не очікувала, що так можна було вчинити, не буду говорити причину – це час таке, в який ми живемо. Людина може змінитися і в кращу сторону, і в гіршу. І діти теж можуть. Але тепер все позаду, ми часто спілкуємося, зідзвонюємося. А раніше вони могли зателефонувати раз в три місяці або коли їм щось треба було. Цей розрив, неприємний для мене, стався, коли не стало чоловіка Володі. До цього ми постійно їздили один до одного. Володя полював, а я прекрасно готувала котлети з лосятини і кабанятину, такі великі, діти їх любили. А коли залишилася одна, щось сталося. І, звичайно, мені було дуже важко, коли трапилася біда з молодшим сином.

– Зараз, коли в родині мир і злагода, ви можете сказати, в чому помилялися?

– Не можу сказати, що саме ми зробили не так. Діти різні. Молодший син – це я, завжди був готовий обійняти всіх, всіх нагодувати, привітати. А старший – інший, зі своїми цінностями, особливими думками. Ми з чоловіком дітей до школи завжди відправляли до бабусі з дідусем. І мені Альоша, вже будучи дорослим, сказав: «Мама, я весь час не міг зрозуміти, чому ти не зі мною і чому ви з татом завжди далеко». Але тато знімався, а я їздила на творчі зустрічі, тому що там могли заплатити за тиждень стільки, скільки я могла отримати за зйомку в картині за півроку … Правда, це був пекельна праця: в день по три рази виходити на публіку. Плюс до цього мене запрошували в закордонні поїздки. Наприклад, їде Вія Артмане в Акапулько з картиною «Рідна кров», і я – як молода красива дівчина, прикраса делегації. І відмовитися я не могла, мені теж було цікаво! Побачити Мексику, Малі, Гвінею, Париж … До того ж там давали добові, і, заощадивши на їжі, можна було собі щось красиве купити. Наприклад, в Угорщині я побачила червоний капелюх, вирішила: навіть займу у кого-небудь, але її куплю!

Потім в цій капелюсі Оля виходила заміж за мого сина Олексія – я їй запропонувала. Сказала: не треба нам це біле весільне плаття, ось тобі червоний капелюх, а з крепдешину білого кольору з візерунком з гілочок березових зробимо плаття-сорочку. І вона погодилася! Я люблю і Альошу, і Олю, і Машу. І найбільше люблю Володю. Хочу залишити свою квартиру в спадок правнука. Я дивлюся телепрограми і бачу: тільки хтось іде в інший світ, збираються люди і починають битися за спадок. Це така гидота, така гидота! Я хочу, щоб була тільки смуток від мого відходу – і все. І то треба посумувати тільки спочатку.

Мої мужики все можуть: і будинок побудувати, і стіл накрити

– Ваш правнук Володя Івашов – молодший вступив в цьому році в кадетський корпус. Прочитайте йому військову кар’єру?

– Це була така порадість: 1 вересня він вже був в кадетської формі. Вступив сам, без всякого блату. Сподіваюся, він стане генералом. Там такий великий конкурс! Головне – там підбирають таких хлопчиків, щоб з них потім мужиків можна було зробити. Він здавав іспити, з усіх предметів на 5 і 4, в тому числі іспит на витривалість і фізичну підготовку: 100 метрів бігом, перешкоди, щось ще. Після підтягування на турніку багатьох відсіяли: не могли ні разу підтягнутися, а наш – шість разів! І сказав: «Я міг ще, але зрозумів: якщо вони ні разу, то мені вистачить і шести». У ньому хороший стрижень. Я думаю, від діда, сина мого. Мої мужики все можуть. І будинок побудувати, і приготувати, і стіл накрити. Чоловік Володя міг і сорочки шити, і штани навіть, пам’ятаю, зшив з вельвету. А одного разу зшив з блідо-рожевого льону сорочку, і все до нього приставали, де він таку красу купив. А я вже була по частині тканин. Бачила красиву тканину і відразу уявляла, що з неї вийде.

– Є в маленькому Володі Івашова щось від старшого Володимира Івашова?

– Вас мама відправила вчитися в Москву на актрису. Як вважаєте, сьогодні батькам потрібно направляти своїх дітей або потрібно давати їм більше самостійності?

– Я не можу попорадити, що робити: в кожній родині своя ситуація. Безумовно, в тому, що я стала актрисою, є заслуга мами. Коли я вчилася в Совєтські, наша школа завжди посідала перші місця в конкурсах художньої самодіяльності. А я там була головною: читала, співала, була конферансом. І мама була дуже задоволена, що у неї талановита дочка, і вона буде артисткою! Дочка коменданта міста, звичайно, буде артисткою! І вона мною пишалася, коли я почала зніматися.

– А то, що діти не пішли вашими стопами, чи не шкодуєте?

– Анітрохи. Наша професія залежить від удачі: зустріли, побачили тебе, потрапив ти в хороші руки чи ні. Мілляр говорив: «Артист – це кладовище незіграних ролей». У мене велике кладовище! І був період, коли я вже зневірилася і взагалі не надходило дзвінків. І я думала вже: все, кар’єра не трапилася. Але, слава богу, у мене була Марія Тимофіївна Лебядкіна в «Бісах» в театрі, де Володя Ставрогина грав. І завдяки цьому я зрозуміла, що я не випадкова людина в мистецтві.