Тетяна Лазарєва я не супермать, але намагаюся
ЗМІСТ СТАТТІ:
Телеведуча – про запальності, покарання, заохочення і батьківських помилках.
Текст: Олена Шаталова · 19 лютого 2014 ·
– Ви сьогодні побували з донькою в планетарії, і мимоволі напрошується питання: вам сучасні діти не здаються такими собі істотами з іншої планети? Адже в нашому дитинстві не було ні комп’ютера, ні інтернету, ні соцмереж. А вони частіше віртуальне спілкування воліють реальному …
– У моєму дитинстві і планетарію-то не було. Але, на щастя, наші діти все-таки не з іншої планети. Ми їх народжували і несемо за них відповідальність, в тому числі і за те, щоб вони остаточно не ставали інопланетянами, з якими у батьків немає спільної мови. Так, вони інші в силу якості та кількості інформації, але я не бачу в цьому нічого страшного.
– Ваші діти користуються соцмережами?
– Ви у них в «друзях» або це їх територія?
– Їх територія, але не тому що це у нас так заведено, просто вони «ВКонтакте» сидять, а я в Facebook.
– А Тосі (молодшої дочки телеведучої сім років. – Прим. «Антени») інтернетом користуватися дозволяєте?
– Тільки коли мені її зовсім немає чим її зайняти. Вона може подивитися в YouTubeмультік. Але тільки під моїм чуйним керівництвом.
– А ви з друзями дітей знайомі, вони приходять до вас в гості?
– Так звісно. То наші у кого-то ночують, то їх друзі у нас. Намагаємося зберегти тпопорадицію, яка була в нашому дитинстві.
– У програмі «Це моя дитина» на Каналі Disney, яку ви ведете, видно, що з чужими дітьми ви ніби на одній хвилі. А зі своїми легко знаходите контакт?
– Взагалі так. Хоча це краще у них запитати. Старші, Стьопа і Соня, вже дорослі, їм 18 і 15. І, слава богу, у нас не було такого періоду, коли контакту не було зовсім. Я завжди намагалася до дітей донести, що потрібно все промовляти. Краще, коли привчаєш з дитинства не замовчувати якісь історії, не тупо лаєш і наказавши, а обговорюєш. Я взагалі не люблю карати дітей, позбавляючи їх чогось, тому що не бачу в цьому сенсу, адже вчинок вже складений. І правильніше його обговорити, чому в наступний раз так не треба робити. І каяття буде найстрашнішим покаранням.
– А які вони, ваші діти?
– Дівчата жахливо схожі між собою – відкриті, емоційні. На відміну від Степана, який дуже закритий товариш. Він завжди таким був. Перші два роки я виховувала його в основному одна, пам’ятаю, накидали йому на кухні поварешек і кришечок, і він тихо так з ними грає. Дуже зручно.
Тося зараз теж іноді просить мене: «Іди, будь ласка, я хочу пограти» або закриває двері в свою кімнату. Але мені здається, це інша природа, чим у Стьопи. Антоніна, може, трохи соромиться і не хоче, щоб я чула її сюжети. А ще Тося з Сонею жахливо відповідальні.
Зі старшою дитиною мами надто намагаються
– Ви розповідаєте про Стьопу, і я дізнаюся в ньому свою старшу дочку. І згадую проблеми, які сама собі організувала. Погодьтеся, часто зі старшою дитиною мами занадто стараються, багато від нього хочуть, що для нього не зовсім добре. Знайома вам ситуація?
– Дуже. Причому вона, мабуть, класична. Тому що, стаючи батьками, ми розуміємо, що нас свого часу виховували такі ж дурні, які робили схожі помилки. Ось у нас з сестрою чіткий поділ. Вона виросла у великій відповідальності, строгості, правильності. А я була молодшою дитиною і набагато більшим шибеником …
… Але коли я була вагітна Стьопою, я таки справді трохи серйозно до себе ставилася. Їла жахливі гидоти – сир, змішаний з натертої буряком. Тепер піди примусь мене. Стьопа в сім місяців знав у мене все голосні літери, наклеєні на холодильнику. Навіщо тільки це було потрібно? Але, буває, зараз даєш мамашка попопоради, мовляв, це не важливо, на це махни рукою, але натрапляєш на те, що тебе все одно ніхто не слухає …
– Яких помилок минулого намагаєтеся уникати і, навпаки, що попорадите?
– О, багато всього. Ось свого часу у Стьопи в першому класі щось не ладилося. І лікар, який вів його з дитинства, запропонував не водити його в школу по середах, тому що він дико втомлювався. Я була спочатку в жаху. Як людина, вихована за принципом: як можна школу пропустити без поважної причини і навіть якщо хворієш і контрольна, все одно треба йти. Але все ж таки зважилася на цей крок. І у Стьопи відразу стало видно успіхи в навчанні. Потім я набагато легше стала ставитися до школи і до началкі особливо. Тому що найважливіше – щоб діти не боялися школи, а комфортно себе в ній відчували. В цьому році Антоніна пішла в перший клас. Вона дико втомлюється, у неї кола під очима, лягати стала в 8 вечора. Але вона міцніше Стьопи енергетично. І якось сама себе регулює.
– Ви самі Тосю в школу відводите?
– Не завжди, звичайно, у мене є няня. Якщо є можливість, то чому нею не скористатися? Все так швидко змінилося. Коли Стьопа ходив до початкової школи, не було ні нянь, ні водіїв.
– Ви готували Тосю до школи? Я помітила, що вона побіжно читає складні слова.
– Вона читає, але це як раз не моя заслуга, а няниних.
– А школу ви як вибирали?
– Цього разу вже за принципом «ближче до дому». Тому що в Москві стало абсолютно неможливо пересуватися, і свого часу ми навіть забрали Тоськи з гарного саду і перевели в звичайний. Тому що це, звичайно, жахливо зручно, коли ти пішки ходиш до школи і це займає 5 хвилин.
Книжкова полиця
– Щоб підібрати ключик до дітей, ви книжки розумні читали або набиралися досвіду, набиваючи гулі?
– Я намагалася багато читати, особливо коли діти були маленькими. І Еда Ле Шан, і Гіппенрейтер – всі мої настільні автори. Психологія мене завжди захоплювала. Правда, не всі книжки виявилися корисними. Ось Степана я виховувала по Споку і з жахом розумію, що не всі там було правильно. Зараз у мене лежать дві книжки «Французькі діти не плюються їжею» і «Французькі діти їдять все», неможливо доберуся, тому що вони жахливо товсті.
– Напевно, ці знання і допомогли вам щасливо минути період відстоювання дітьми власного «я»?
– Вони відстоюють «я», але не зі мною, на щастя. Ми разом з ними намагаємося це робити. Ні, я, звичайно, не супермать, і діти у мене не ангели. У нас бувають зіткнення, коли ми один одного не розуміємо, але ми намагаємося. А бунтарського характеру я, на подив, в своїх дітях не бачу. Навіть до якогось розчарування. Можливо, все попереду. Хлопчики зараз якісь інфантильні. По крайней мере, навколо Степана, та й він сам.
– Вас це засмучує?
– Не те що засмучує – хвилює. У 16-18 років обов’язково повинно бути якесь революціонерство, безумство, а якщо це не відбувається в цьому віці, станеться пізніше. А там уже я, боюся, не завжди зможу дитині своєму допомогти, точніше, він не завжди до мене буде прислухатися.
– Степан зараз в 11-му класі, саме час вибору. Ви його якось направляєте або даєте можливість самовизначитися?
– Ми намагаємося, щоб він цей вибір робив сам, інша справа, що я віддаю собі звіт в тому, що визначитися з подальшою професією в 18 років досить утопічно. Я не про всіх говорю. Але, знаючи сина, наполягати на тому, щоб він після школи поступив в якийсь вуз, не буду. Хоча у нас тут з Михайлом розходяться позиції.
– А як же можливість використовувати свій шанс для вступу до вузу протягом двох років після здачі ЄДІ?
– Хм … Це ви мене прямо здивували. З цими ЄДІ все так незрозуміло, діти – зовсім піддослідні кролики в цій ситуації. І мені наплювати, що там буде з цим ЄДІ. Думаю, цю проблему можна буде якось вирішити. У нас є перед очима приклади людей, які зважилися з вибором професії трохи пізніше. І в 25 надходять кудись.
– Старші діти підросли, напевно є спільні теми для обговорення, книги, наприклад …
– Хм. Софія зовсім не читає. Хоча недавно вона заявила, що стала щось читати. Ми дітей, звичайно, довбали сильно книгами. Але я теж тут не є ідеалом, ну не можу я змусити дитину читати за якусь мзду. Не так вихована. Хоча, напевно, і такий варіант прийнятний. Та й так складний зараз вибір цих книжок. Давати дітям читати Крапівіна – нерозумно … Майн Ріда, Бєляєва – теж … Навіть Стругацькі мої улюблені їм нецікаві. Може, не доросли ще? Купувати книги сучасних авторів – це треба самому спочатку прочитати. А у мене на це часу немає.
– У Стьопи так само справи з книгами йдуть?
– З ним, слава богу, все виправилася. Хоча в Сонін віці він теж майже нічого не читав. Навіть зі шкільною програмою були проблеми, якщо тільки з-під палки. Він, як і більшість старших дітей, більше слухається. Але недавно Стьопа запропонував мені: давай почитаємо разом книгу Еріха Фромма «Анатомія людської деструктивності». Мені це було приємно і приємно. Але коли відкрила книжку, зрозуміла, що не зовсім до неї готова. Навіть запитала Степу: «Ну чому такий дивний вибір?» Але в якусь свою безсоння я книгу все ж розкрила, і дуже вона мене захопила, навіть повипісивала звідти цитат. А Степана ще більше поважати.
шкільний пекло
– Здорово, коли від дітей щось черпаєш … Мені здається, вони по-своєму бувають дуже мудрі …
– Мені завжди діти були цікаві. Свої, чужі. Тому для мене таку насолоду вести програму «Це моя дитина», я прямо купаюся в цих світлих дітей. Вони незіпсовані, безпосередні, реагують незаштампованно. Для мене досконалий пекло – відправляти дитину в школу, тому що я розумію, що ось починається структурування, соціалізація в хорошому і поганому сенсі цього слова. Програмою ми показуємо дорослим, що діти – це їх відповідальність. І не так багато потрібно, щоб вони виросли пристойними, свідомими, розумними людьми. Просто потрібно бути до них уважними. Ледь ледь.
– А наскільки чоловік Михайло в курсі того, що відбувається з дітьми, чим вони займаються? Знає, як заходити в електронний журнал?
– Я й сама не знаю, як туди заходити. Давно зрозуміла, що мені абсолютно протипоказано робити з дітьми уроки. Я моментально виходжу з себе, якщо вони туплять. І волею долі діти самі за навчання стають відповідальними. У цьому сенсі ми з Михайлом схожі, але він крім того, що не вникає в навчання, не вникає взагалі ні в що. По крайней мере, поки діти маленькі. Михайло їх любить, вони йому цікаві, він не з тих, хто сюсюкається або не знає, як з дітьми говорити. Але йому більше цікавий дорослий рівень, коли можна вже щось обговорити. Ось зі Степаном вони тусят часом разом. Зрідка, коли я в якийсь дальній поїздці. Про що Стьопа згадує з великим захопленням.
– Ви сказали, що не вважаєте за потрібне заохочувати дітей, щоб вони книжки читали. А з кишеньковими витратами як вирішуєте питання?
– Ми видаємо їм необхідну суму в місяць, яка ними потім витрачається. Привчаємо розраховувати свій бюджет. Вони вже самі розуміють, чи вистачає їм грошей, на що вони можуть їх витратити. Хоча зі Стьопою вже менше проблем. Влітку він працював на зйомках програми. І, на подив, цілком відповідально до цієї справи підійшов. Навіть заробив грошей. Але треба сказати, діти наші досить невибагливі. Не вимагають дорогих шмоток. Коли у Софії зовсім вже порвалися джинси, я запропонувала їй: «Може, нові купимо?» А вона: «Нормально, і так можна».
– Тоді основні подарунки на дні народження?
– Та й на Новий рік. Ось цього разу Софія визначилася заздалегідь: їй була потрібна гітара в жорсткому кофрі. Степан, як зазвичай, говорив, що йому нічого не треба. А з Тосею поки все просто. Правда, у нас є тпопорадиція. Ми пишемо великий плакат, вивішуємо його навпроти вікна. І туди всі вписують, що б вони хотіли. Дуже зручно: ніхто не дарує непотрібного.
– У минулому році ви подорожували по Америці. Часто у вас такі спільні поїздки трапляються?
– Звичайно, ми і зимові, і літні канікули проводимо разом. Тоськи з трьох років вже поволокли кудись. Ми намагаємося багато подорожувати. Хоча насправді це складна історія. Тому що у нас в родині дівчинки дуже емоційні, а хлопчики, дивлячись на нас, теж стають в якийсь момент такими. Степан, коли ми пропонуємо йому кудись поїхати, ввічливо так цікавиться: «А ми не перегриземо один одному горло?» Ми правда такі … запальні. Часом в поїздці я вже ридаю: все не так, вже немає з чим не справляюся. А потім коли все згадуємо, то жахливо іржемо! І будь-яка трагічна історія перетворюється в смішну …