ВСІ

Казка про бідолаху-великому їдців

Казка про бідолаху-великому їдців

Було, та й не було нічого –
Був дрізд-певун,
Він за всіх клопотун.

Жили на світі чоловік з дружиною, бідні та незаможні. Ось народився у них син, і назвали його бідолаху; але нічим дитини годувати: такий він великий їдець виявився. І молоко у матері висохло від потреби та голоду. Що робити? Відвели його в місто, може, візьме хто з жалю.

Прихистив Неборака цар, залишив при собі.

Та тільки такий їдець ця дитина, що не нагодувати його. Як підріс, вже й цілої випічки хліба та барана йому не вистачає. А став юнаків, і зовсім його не наситився: з’їсть в один присід кілька биків та вип’є стільки ж глечиків вина, а все ніби і шматка в рот не брав.

Уже й пекарі замучились на нього піч і кухаря куховарити.

Набридло це цареві. Закликав він Неборака-їдців, дав йому грошей, одну плужную упряж і відпустив по-доброму.

Прийшов цей Неборак до рідного дому, та що йому там є було? І двох днів не витримав.

Стало зрозуміло, пішов знову до царя.

Не встиг цар і попорадіти, що позбувся такого їдця, як він знову на порозі. Що робити?

Подумав, подумав цар і вирішив – хіба тільки хитрістю від нього позбудешся.

А був той Неборак сильний, ніхто і позмагатися з ним не сміє. Закликав його цар і каже:

– На такий-то горе росте ліс, принеси звідти дров, та побільше!

А це девів ліс, два стоголових дева його стережуть.

Там і птах не літає, і вітерець НЕ віє, так все тих девів бояться. А бідолаху дарма.

– Дайте сокиру, – каже, – піду.

Принесли йому алмазний сокиру. Ударив Неборак сокирою об стіну, в порошок його стер. Принесли інший, десятипудові, і його розніс. Принесли, нарешті, двадцатіпудовий, скинув Неборак ця сокира на плечі і пішов до девів лісі.

Прийшов, рубає, так і летять буки та чинари, що тріски.

Почули деви, біжать до нього, ревуть від злості.

Неборак і бровою не повів.

Прибігли деви, а Неборак хвать їх обох попід пахви, поніс, запряг їх, що волів, в гарбу, поклав на гарбу порубані дерева і погнав стоголових девів.

Так, з гулом і гуркотом, прикотив до царського палацу.

– Прошу, погляньте, скільки дров навіз Неборак.

Вийшов цар, так і обмір зі страху.

– Відпусти їх, відпусти! – кричить.

Вивантажили Неборак дрова, розпріг девів, зняв з них ярмо, відпустив на волю.

– Тільки дивіться, щоб не чув я, що ви пошкодили-якій людині! – крикнув їм услід Неборак.

Прикликав цар Неборака і каже:

– Повинен ти піти принести воду безсмертя.

Чи не відмовляється Неборак.

А ту воду стережуть два величезних буйвола. Як побачать вони, йде хто до води, кинуться з двох сторін, на смерть нещасного задавлять.

– Піду, тільки дайте, в чому ту воду принести.

Принесли йому глечики, на двадцять відер кожен, вдарив їх один про інший Неборак – в порошок стер.

– Що я, дитина, – каже, – соромно мені нести ці глечики, дайте мені інші, побільше.

Принесли йому чани ПРЕОГРОМНОЕ.

Стукнув і чани один про інший, в порошок стер.

Притягли йому два бурдюки з буйволяче шкіри, на тисячу відер кожен. Звалив собі Неборак на плечі ці бурдюки і пішов за водою безсмертя.

Побачили його буйволи, помчали до нього, ось-ось на смерть задавлять. Як схопив їх Неборак за вуха, нехай як прігнет до землі. Вирвав потім із землі цілу чинару, звалив її ярмом на них, два інших дерева скрутив, зав’язав ними бурдюки, повні водою безсмертя, і змусив буйволів волоком тягти бурдюки.

– Повернувся Неборак живий і тих буйволів в ярмо запряг, на них і везе воду.

Глянув цар на тих буйволів, мало не помер з досади.

– Я і цього Неборака ледве годував, ще й буйволів годувати? Скажіть йому, щоб відпустив їх.

Зняв Неборак ярмо з буйволів, вдарив їх раз-другий з боків дубиною і відпустив.

– Ідіть, живіть собі на волі.

А цар все думає, куди б загнати цього Неборака, як згубити його.

Ось в одному місці було поле святого Іллі-громовержця.

Поле в сто днів роботи, навколо огорожа, і засіяно все поле пшеницею.

Сказав цар Неборак:

– Погоні мою отару овець на поле Іллі-громовержця і попав там.

Погнав Неборак овець до того полю. Загнав за огорожу, сам приліг, спить.

Глянув Ілля, бачить – розсипалися по його полю вівці, поїдають хліб. Напустив він гпорад. Б’є і б’є гпорад, всі гілки помозолила з буків, перебив всю отару, тільки одна вівця і залишилася, і та кудись під кущ забилася, тим і врятувалася.

А Неборак-Едок спить собі, і гпорад їй байдуже.

Шумить, гримить Ілля, ні, не прокидається Едок. Розлютився Ілля, зійшов додолу, кинувся на їдця і придавив його до землі.

Отямився тоді Неборак, обхопив Іллю, кинув його на землю і сів на нього верхи.

– Відпусти мене, – благав Ілля.

Чи не пускає Едок.

– Відпусти мене, – благає святий Ілля. – Будь-яку твою просьбу виконаю!

– Відпущу, якщо поблагословив мене, щоб не їв стільки, – каже Неборак – Великий Едок.

Благословив тоді Ілля Неборака, щоб вистачало йому на їжу по півхліба, півфунта м’яса та вина полкувшіна.

Відпустив Неборак Іллю.

Тепер-то пішов Неборак до батька з матір’ю, не боїться вже, що об’їсть їх.

Прийшов, пожив з ними, тільки нудно йому будинку. Захотілося молодцу піти повоювати, силу свою випробувати.

Пішов він, чи довго йшов або недовго, минув вже те царство і перейшов в інше.

Бачить – йде дев, несе велику гору, немов м’ячик в руках тримає.

Став Неборак і питає:

– Куди це ти цілу гору, як м’ячик, несеш?

– А я йду спробувати Неборака-їдців, що у царя живе.

Взяв у нього Неборак цю гору, замахнувся і закинув за три гори.

– Як ти, братом хочеш мені бути або слугою? – запитує дева.

– Братом, – відповідає дев.

Побраталися і пішли разом.

Йдуть, бачать – біжить ще дев, несе гору в два рази більша за ту, що перший ніс.

– Куди ти поспішаєш, друг, і чого тягнеш цю гору, коли я каламани попорадий зняти від втоми? – каже Неборак.

– А я йду, хочу випробувати Неборака-їдців, що у царя живе.

Взяв у нього Неборак цю гору, замахнувся і закинув за дві гори.

– Братом хочеш бути або слугою? – запитує дева.

– Братом! – відповідає дев.

Побраталися і пішли разом.

Йдуть, бачать – ще один дев несе гору, в два рази більше тієї, що другий ніс. Каже йому Неборак:

– Стій, друже, що ти тягнеш такий тягар, коли я і без ноші готовий каламани зняти, так втомився?

– Хочу випробувати Неборака, що у царя живе, – кажуть, сильний дуже, – відповідає дев.

– Недалеко ж тобі і ходити, – каже Неборак.

Взяв у нього гору, замахнувся і закинув за високу гору,

– Братом хочеш бути або слугою? – питає потім.

– Братом, – відповідає дев.

Побраталися, і пішли всі чотири побратима разом.

Чи багато йшли або мало, а тільки дійшли до володінь Білого дева.

Увійшли в ліс. Ні їжі у них, ні вогню.

– Підіть роздобудьте де ні їсти хліба і дров.

А деви бояться, так і тремтять.

– Хоч померти з голоду, а ми до Білого деву НЕ ходоки, – кажуть.

– Що ж, піду сам, – сказав Неборак, встав і пішов.

Йде, бачить далеко дим. Пішов на дим. Йшов, йшов, підійшов до будинку, вийшла мати Білого дева, і каже їй Неборак:

– Мати, запопоради всіх матерів і дітей, дай мені хліба та вогню, голодний я.

– А хто ти? – питає мати Білого дева. – Тут і птах не літає, так все мого сина бояться. Як насмілився ти прийти сюди? Біжи швидше, рятуйся, не те прийде дев з полювання, з’їсть тебе.

– А в якій стороні він полює? – запитує Неборак.

Вказала стара, в якій стороні дев полює, і додала:

– Встигнеш перейти річку, залишишся живий, а ні – не був ти врятований! Від дева.

Пішов Неборак прямо туди, де Білий дев полював.

Бачить Неборак – їде на коні Білий дев з полювання. На одному плечі у нього олень висить, на іншому – ціла чинара на розпалювання. Їде, бурчить щось під ніс.

А Неборак сховався під мостом, та потім як висунеться і крикне:

Злякався кінь, спіткнувся.

Сердиться дев. Ньокає коня. Нейдет кінь, боїться.

– Ах ти, нероба такий собі, – кричить дев, – чого ти боїшся? Я і Неборака, що у царя живе, вб’ю, не скривившись.

Вискочив тоді Неборак:

– А ну, як ти його вб’єш, подивимося, ось він – Неборак!

Зчепилися Білий дев і Неборак. Поборолися трохи, підняв Неборак дева, замахнувся, кинув його об землю і вбив. Прив’язав потім до коня і погнав його до старої.

– А ну, подивись, як сильний твій дев!

Забрав Неборак хліба, вогню і пішов до побратимам.

А ті сидять, не чекають вже, що живим побачать Неборака.

Прийшов Неборак, розвели вогонь, погрілись, поїли і пішли далі.

Йшли, йшли і дійшли до володінь Червоного дева.

Стали на відпочинок. Знову ні хліба у них, ні вогню. Каже Неборак:

– Підіть роздобудьте де тільки є вогню та хліба.

Не йдуть деви, бояться:

– Тут тільки Червоний дев і живе, а ми до нього не ходоки.

– Добре, я сам піду, – каже Неборак.

Пішов він, приходить до матері Червоного дева.

– Мати, дай пару хлібів та вогню, – каже.

– Як ти прийшов сюди? Тут і духу людського немає, так все мого сина бояться, – каже стара, – біжи, поки не повернувся, та гляди: встигнеш перейти через річку, може, і спасешся, а застане він тебе по цей бік – пропадеш.

Дала вона йому і хліба, і вогню і відпустила.

Не пішов Неборак на міст, чекає Червоного дева по цей бік. Їде дев, за плечем чинара, на крупі коня – убитий олень.

Побачив Червоний дев Неборака, закричав:

– Ти хто такий? Тут і птах вгорі не літає і мураха внизу не повзає, – так все мене бояться, а ти як посмів сюди з’явитися?

Зіскочив Червоний дев з коня, зчепилися. Довго вони боролися, поборов все ж Неборак дева, вдарив його об землю і вбив. Переважив через коня і погнав до старої: «Дивись, як ніхто твого сина не поборе».

Зрізав у оленя м’яса на шашлик і пішов до товаришів.

Повеселилися вони той день та ще ніч, а на інший день встали і пішли далі.

Йдуть, себе випробувати хочуть.

Ось дійшли так до одного місця, бачать – стоїть чорна гора, на горі чорний ліс, в лісі чорні птахи літають.

– Підіть роздобудьте вогню і хліба.

А ті трохи дихають від страху і кажуть:

– Бачиш чорну гору? Там живе Чорний дев. Немає на світі нікого, хто б міг з ним битися. Сунулися ми одного разу, та ледь живі пішли. Кинь краще, підемо від цього проклятого місця подалі.

– Ні, брати, я відступати не люблю. А не хочете, я сам піду.

– Не ходи, – просять Неборака брати.

Немає і немає, пішов він все ж. Приходить, бачить – мати Чорного дева.

– Мати, запопоради всіх матерів і дітей, дай нам пару хлібів та вогню, – каже Неборак.

– Хто ти? – каже мати Чорного дева. – Немає в мене ні вогню ні хліба, йди туди, звідки прийшов, не те прийде мій син, з’їсть тебе.

– А з якого боку він прийде? – запитує Неборак.

Вказала йому мати.

Увійшов Неборак в будинок, виніс і хліба і вогню і пішов в ту сторону, звідки Чорний дев йде.

Підійшов до річки, сховався у моста.

Їде Чорний дев. Везе оленя та чинару на плечі, їде наспівує.

В’їхав на міст, а Неборак як висуне голову та крикне «Хвіті!» – злякався кінь, спотикається, не йде.

– Ах ти, нероба, – кричить дев, – що тебе лякає? Від мене і бідолахи, що у царя живе, живим не піти, чого ти боїшся?

– А ну, подивимося, як не втекти! – крикнув Неборак і вискочив.

Зчепилися вони. Довго боролися. Втомився навіть Неборак. Видно, не так-то легко побороти Чорного дева. Зібрав усі сили, вдарив Чорного дева об землю і вбив.

Зрізав Неборак м’яса на шашлик у оленя і пішов до братів. Дивуються деви, що живим повернувся Неборак. Порадіють, очам своїм не вірять.

– Як же ти уцілів? – запитують. – Як здолав його? Не вірять вони, що поборов він Чорного дева.

– Ось так і здолав, – каже Неборак.

Поїли гарненько все четверо, відпочили. На другий день і говорять деви Неборак:

– Так і кінця шляху не буде. Чи не підемо ми далі, ти йди якщо хочеш, а ми залишимося.

– Добре, – каже Неборак, – піду один.

Відвів він девів, одружив одного на дружині Білого дева, іншого – на дружині Червоного, третього – на дружині Чорного. Переженил так всіх, влаштував, сам в шлях зібрався.

– Не забувайте мене, – сказав Неборак на прощання. – Ось повішу я тут меч, а ви дивіться, – закапає з нього кров, знайте, важко мені, йдіть на допомогу.

Чи багато він ходив або мало, приходить в одне місто, дивиться, щось тихо в місті. І чоловіків нікого, одні діти.

Зупинився Неборак у однієї старої.

Казка про бідолаху-великому їдців

– Навіщо ти прийшов сюди, синку? – питає вона Неборака.

Розповів Неборак все про себе.

Добра стара ходить за бідолаху, як сина рідного береже його. Ось бачить Неборак, що замазує стара все кути у своїй халупи, замазують так, що променю світла не проникнути.

Здивувався Неборак, думає, в чому тут справа, і питає:

– Скажи мені, мати, чому це в вашому місті чоловіків дорослих не бачити, одні діти?

– Не знаю, синку, – каже баба, – щось помирають все, не живуть. – Не хоче вона сказати правду, приховує, береже його.

Не відстає Неборак: «Скажи та скажи, чому у вас чоловіків не бачити?» Чи не витримала стара, розповіла:

– Живе тут в море один Людина-залізо. У нього в башті сидить полонянка, така красуня, що тільки здасться вона, так і висвітлює всі навколо, як сонце. Тому-то і замазувала я щілини: молодий ти ще, побачив би, загинув.
А наш цар домагається тієї красуні, давно вже воює з тим Людиною-залізо, так не здолає ніяк, тільки весь народ поламав. Всіх уже перебив Людина-залізо, одні діти і залишилися. І нікому не здолати його, так тільки гинуть всі.

– Який же я молодець, – каже Неборак, – якщо не відіб’ю у нього цю красуню!

Переночував він цю ніч у бабусі, а на ранок встав і пішов до моря.

Вийшла незабаром красуня зі своєї вежі і освітила все навколо. Підійшов Неборак до башти. А Людина-залізо в той час був на небі, з Богом розмовляв так молився.

Піднявся Неборак на вежу.

– Хто ти, що за сміливець? – каже йому красуня. – Чи побачить тебе Людина-залізо, погубить, не жити тобі.

Дивиться вона – ходить він по кімнаті, так і зацвітають троянди по його слідах. Сподобався він красуні, тільки боїться вона – погубить їх обох Людина-залізо.

А та добра стара навчила його, як ішов у вежу, попросити красуню випитати у того Людини-залізо, в чому його сила і що його вб’є.

– Скажи, в чому його сила і як його вбити?

– Не знаю я, – каже красуня, – не скаже він нікому.

– Добре, – сказала, – ти йди сховайся, я сама придумаю, що робити.

Приходить опівдні Людина-залізо, а красуня кинулася до нього, обіймає його, лащиться, каже:

– Скажи мені, дорогий, – стільки у нас ворогів, боюся я, вічно в небезпеці життя твоє, – скажи, чого тобі боятися, щоб і я знала і краще берегла тебе.

– Не бійся вбити мене можна тільки моїм сокирою, та й то ударом під пахви, а так вічно жити буду, не помру.

Пішов Людина-залізо знову до Бога на небо молитися.

А Неборак вийшов, дала йому красуня дві сокири, приготувався він, чекає.

Повернувся Людина-залізо. Зчепилися вони, борються.

Довго боролися, так і тече з них піт, що річка.

Поборов все ж Неборак, вдарив його сокирою під пахви. Зламався сокиру – НЕ розламав Людини-залізо.

Схопив тоді Неборак другий сокиру, вдарив, що сили було, убив Людину-залізо.

Увійшов Неборак в вежу, живе з тією красунею, живе – не тужить, нікуди і не ходить, не залишає красуню одну.

Дізнався цар того міста, що вбили Людини-залізо і красуня дісталася іншому. Зібрав він усіх своїх царедворців і воїнів і каже:

– У що б то не стало приведіть мені красуню.

– Чи не побороти нам Неборака, що Людини-залізо вбив, – кажуть ті, – хіба тільки хитрістю, а силою не здолати його.

Прийшла до царя одна хитра стара і говорить:

– Великий цар, вели прив’язати мене до дошки і кинути в море, я приведу красуню.

Зпорадів цар. Прив’язали стару до дошки, пустили в море.

Попливла стара до башти і стала кричати:

– Допоможіть, допоможіть, тону, пошкодуйте!

Виглянув Неборак з вежі, бачить – в море стара тоне, і каже дружині:

– Піду, витягну нещасну стару.

– Не треба, – каже дружина, – залиш, не згубила б вона нас.

– Чим нам зашкодить нещасна стара, – каже Неборак, – піду витягну її.

– Дивись, зле буде, не вини тоді мене, – каже дружина.

Чи не послухався Неборак, пішов, витягнув стару, привів в вежу.

Служить їм стара, працює, догоджає.

Ось одного разу зготувала вона банг, надала в вино. Подає чоловікові з дружиною обід. Сама вино п’є, молодим банга підливає. Заснули чоловік з дружиною як мертві.

А була та стара відьма. Знала вона, що ростуть у Неборака на маківці три козячих шерстинки і не погубити його ніяк, якщо не вирвати ті шерстинки.

Підібралася вона до юнака, відшукала ті козячі шерстинки, вирвала, загорнула в червону ганчірку і кинула в море.

Помер Неборак, а стара зв’язала його мертвого і повісила вниз головою в порожньому чані. А сонну красуню знесла в човен і попливла до царя.

Привезли красуню, прокинулася вона, дивиться, немає її Неборака, а сама вона у чужих людей. Плаче, побивається і не дивиться ні на кого. Сидить одна в темряві, не говорить ні з ким і світла не бачить.

Вмовляє її цар, задаровує, та все марно, нічим її серця не заманить.

А тим часом закапала кров з меча, що Неборак у братів-девів залишив.

– Видно, лихо спіткало з братом, – сказали деви і негайно зібралися в дорогу.

Йдуть вони по трояндам, що по слідах Неборака розпускаються, і дійшли так до тієї вежі. Увійшли, бачать – висить їх брат в чані вниз головою.

Зняли вони його, вбиваються, б’ють себе в голову, в груди. Так хто сльозами горю допоміг!

– Треба знайти ті три шерстинки.

– Я буду шукати на суші.

– Я в небі буду шукати.

– Я спущуся на дно морське.

Шукають шерстинки по землі, всі звірі шукають – немає їх ніде. Шукають в небі, все птиці шукають – немає і в небі.

А третій дев спустився на дно морське. Приходить він до морського царя і каже:

– Дізнайся мене, не проковтнув чи хто в твоєму царстві три козячих шерстинки?

Закликав морської цар до себе всіх риб. Пливуть риби великі та малі, видимо-невидимо.

– Чи не проковтнув чи хто з вас козячих шерстинок? – питає цар.

– Ні, і не бачив ніхто тих шерстинок.

– Чи всі тут? – питає цар.

– Все тут, великий цар, – кажуть риби, – тільки одна стара риба залишилася на самому дні, вона від маразму вже й не рухається.

Поплив цар до тієї риби, запитує:

– Чи не бачила ти трьох шерстинок?

Сказала стара риба:

– Так, пане, ось тільки що вода їх проносила в червоній ганчірці, я і проковтнула, тільки не вбивай мене, а зайшли до мене в шлунок корюшок – винесуть.

Заслали корюшок, винесли вони ті шерстинки.

Взяв дев, подякував і поспішив до бідолахи.

Прийшли всі три дева, приладнали ті шерстинки до потилиці Неборака. Приживаючись шерстинки, скочив Неборак, протирає очі.

– Ох, довго ж я спав, – каже.

– Довго б спав, коли б ми не нагодилися, – кажуть деви.

Пішли всі чотири брата за красунею.

Весь царський палац рознесли і царя вбили, взяли красуню і повезли.

Відсвяткував Неборак велику весілля, одружився на тій красуні, і прожили вони разом довго й безжурно.

Сміливість і вірна братерська дружба завжди перемагають будь-які негаразди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code