Ветеран Великої Вітчизняної війни розповідає про жінок на війні
ЗМІСТ СТАТТІ:
- Закінчила школу, як грянула війна
- Нечупар в батальйоні не було!
- Як ми всі це змогли пережити?
- Прожили разом 50 років
Олександра Сазонівна Іванова з Красноярська – ветеран Великої Вітчизняної війни, ця унікальна жінка нарівні з чоловіками захищала нашу Батьківщину і пройшла стільки випробувань, які зараз навіть страшно уявити. Її історією ми вирішили поділитися в цей знаменний день.
Текст: Олена Порадіонова · 9 травня 2015
1. Дівоче прізвище: Стрілецька.
2. народилася 1 травня 1922 року
3. служила з 1942 по 1945 р День Перемоги зустріла в Чехословаччині, в м Бенеш.
4. звання: Сержант. Всю війну служила попорадистом у 2-ї Повітряної армії, 829-му батальйоні авіаційного обслуговування.
5. нагороджена: Медалями «За бойові заслуги» (звільнення Києва), «За перемогу над Німеччиною», орденом Вітчизняної війни II ступеня.
Закінчила школу, як грянула війна
У свої 93 роки Олександра Сазонівна тримається молодцем, сама собі готує (родичі тільки продукти привозять), багато читає, спілкується. Приємне в зморшках обличчя, уважний погляд блакитних очей, трохи іронічна посмішка. Справжня красуня в молодості, вона і до цього дня не втратила своєї чарівності. Woman’s Day поспілкувався з Олександрою Сазонівна напередодні 9 Травня і дізнався, яке доводилося жінкам на війні.
У 1941 році Олександра Іванова закінчила 10 класів, і грянула війна. Дівчаток в основному відправляли на курси медсестер, але вона туди не потрапила, так як боялася крові. Олександра добровольцем поїхала в школу молодших авіаційних фахівців, відучилася і відразу потрапила на фронт, на Курську дугу. У загоні разом з нею було 10 дівчаток, після сильної бомбардування залишилося тільки четверо …
– Я була попорадистом-шифрувальником, – розповідає Олександра Сазонівна. – Техніка була тоді на межі можливостей … Всю цю громіздку апаратуру, акумулятори ми на собі тягали, не зважаючи на те, що ми жінки, можемо це робити чи не можемо. Брали і робили. Всі завдання були суворо засекречені – коли і в яку точку давати вогонь, куди направляти наші бойові літаки. Пам’ятаю, коли ми вступали в звільнену Україну, від деяких сіл нічого крім російських печей не залишилося. Місцеві жителі виходили з землянок, де ховалися від бомбардування, з дітьми на руках, босочим, йшли по снігу, а навколо одні руїни, та обвуглені печі з-під землі стирчать. Стояв жовтень місяць, сніг під ногами перетворювався в сльоту, в повітрі вогкість така, що ми промерзали до кісток. Ми так в Сибіру в 40-гпорадусний мороз не промерзають, як в цій Україні в мінус 13.
Нечупар в батальйоні не було!
Незважаючи на всі жахи війни, траплялися і приводи для порадості. Олександра Сазонівна розповідає, що коли на фронт приїжджали московські артисти, це була ціла подія! Дівчата з батальйону готувалися до виступу: робили один одному зачіски, підводили вуглиною очі, комірці біленькі пришивали, намагалися завжди добре виглядати, стежили за собою як могли в тих умовах. Нечупар в батальйоні не було!
– У Західній Україні звільняли одне село, я три ночі не спала, бомбування була страшна. Спати хотілося до смерті, але не можна. Після зміни ми з моєю подругою Лідочкою (царство їй небесне, померла 10 років тому) зайшли в будинок до одній українці, на нічліг. І раптом заходять до нас кореспонденти газети «Красная звезда». Господиня на стіл накрила, вони горілку з-за пазухи дістали. Повечеряли, нам теж в стопки плеснули. А я і на війні, та й після неї ніколи горілку-то не пила. А тут пригубила трохи, і як сиділа за столом, так і заснула … Мені потім було так соромно. До сих пір той випадок згадую.
Як ми всі це змогли пережити?
Багато друзів-однополчан Олександри Іванової полягло в бою, багато було пролито гірких сліз. Одна картина досі стоїть у неї перед очима:
– У мене був знайомий льотчик, Яша Гордієнко, дуже хороший хлопець. Як зараз пам’ятаю – він повертався з бойового завдання, був важко поранений, але не кидав штурвал. Прилетів на наш аеродром, приземлився. А коли техніки підійшли, він уже був мертвий. А літак посадив! В юності я ніколи не розповідала про війну, це було щось нестерпне. Зараз вдячна, що нас не забувають, спасибі Пораді ветеранів, спасибі вам, молодь. Не дай боже вам бачити щось подібне. Зараз, через багато років, сам собі дивуєшся – як ми могли все це пережити?
Прожили разом 50 років
На фронті вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Їй тоді було 22 роки, йому – 25.
– Я пройшла Перший Український фронт, Четвертий Український фронт, Чехословаччину, Польщу звільняли. Війна скінчилася, коли ми були в Чехословаччині, і наш батальйон направили на схід – там почалася війна в Японії, мене залишали як фахівця, щоб навчати інших хлопців. Там я зустріла свого майбутнього чоловіка (він був танкістом, а після поранення його направили до нас в батальйон механіком). 9 травня 1945 року він зробив мені пропозицію, я погодилася. А в листопаді 45-го вирішила демобілізуватися, втомилася воювати (сміється). Чоловік відвіз мене додому, в Курагино, і поїхав на фронт, я його чекала. Коли він повернувся, ми переїхали жити в Минусинськ. З чоловіком ми прожили 50 років. Прожили б і сто, якби не помер – на фронті він отримав три поранення, був інвалідом війни. Після смерті чоловіка я переїхала до Красноярська, ближче до рідних. Я щаслива, що ми з ним виховали хороших дітей, хороших онуків. Старший син живе з сім’єю в Москві, дочка тут, в Красноярську, обидва на пенсії, вже дорослі онук і внучка, правнучки 8 років.